Сергій Бубка нині мешкає в елегантному містечку Ез на Лазурному березі Франції неподалік Монако разом із родиною. Він зберігає членство в Міжнародному олімпійському комітеті після переобрання у 2024 році на наступні вісім років та очолює Міжнародну асоціацію ігор майстрів, де у 2025 році особисто відвідав Всесвітні ігри майстрів у Тайвані. Попри це, у грудні 2025 року указом Президента України йому припинили виплату державних стипендій, а в лютому 2026 року скелетоніст Владислав Гераскевич у Верховній Раді прямо звинуватив його в бездіяльності та зв’язках з окупантами, закликавши накласти санкції й позбавити звання Героя України.

У 2022 році Бубка виїхав з України як біженець і оселився у Франції, де зосередився на міжнародній спортивній дипломатії, уникаючи гучних політичних заяв. Водночас журналісти-розслідувачі виявили його віллу в Езі, а розслідування СБУ триває щодо можливого пособництва державі-агресору через сімейні компанії, що працюють на окупованих територіях. Бубка категорично заперечує особисту причетність до такого бізнесу та стверджує, що з перших днів війни зробив вибір бути з Україною.

Його ім’я досі викликає суперечливі емоції: для одних — це символ неймовірної спортивної величі та 35 світових рекордів, для інших — приклад складного морального вибору в часи, коли тиша та дії в міжнародних структурах оцінюються особливо жорстко. Дебати тривають, а Рада у березні 2026 року не підтримала ініціативу щодо позбавлення нагород.

Народження сили: дитинство в Луганську та перші польоти над планкою

Сергій Назарович Бубка народився 4 грудня 1963 року в Луганську в родині військового та медичної працівниці. Бабуся по лінії матері була племінницею митрополита Іларіона (Огієнка), що додавало родинній історії глибокого культурного коріння. Хлопець ріс у промисловому місті, де спорт часто ставав способом вирватися за межі сірих буднів. У 1973 році десятирічний Сергій уперше взяв у руки жердину — і з того моменту життя змінилося назавжди.

Перший тренер Віталій Петров побачив у підлітку не просто атлетичні дані, а рідкісну комбінацію вибухової сили, координації та залізної волі. Тренування в Донецьку, куди сім’я переїхала пізніше, перетворилися на справжню школу характеру. Бубка швидко прогресував: уже в 1981 році став срібним призером чемпіонату СРСР серед дорослих. Техніка стрибка з жердиною вимагала точного розрахунку — розбіг на 40–45 метрів, постановка жердини в ящик, згинання склопластикового або пізніше карбонового шеста під навантаженням до 200 кілограмів і моментальний перехід горизонтальної швидкості у вертикальний політ. Кожен міліметр хвату, кожна частка секунди на розгоні мали значення.

Для новачків це звучить як магія. Насправді ж за кожним «польотом» стоять тисячі повторень, зміцнення плечей, спини та ніг, робота над гнучкістю та психологічною стійкістю. Бубка опанував це на рівні генія. Уже тоді проявлялася його фірмова риса — здатність показувати найкращий результат саме тоді, коли від нього цього найбільше чекали.

Шість метрів, які змінили історію: епоха рекордів

У 1985 році в Парижі Сергій Бубка першим у світі подолав висоту шість метрів у приміщенні.

Світ легкої атлетики завмер. До того часу шість метрів здавалися майже недосяжною межею. Бубка не просто перестрибнув її — він зробив це систематично, встановивши загалом 35 світових рекордів: 17 на відкритому повітрі та 18 у приміщенні. Його найкращий результат на стадіоні — 6,14 метра в Сестрієре 1994 року — протримався до 2020-го, коли Арман Дюплантіс додав один сантиметр. У приміщенні рекорд 6,15 метра в Донецьку 1993 року тримався до 2014 року.

Олімпійське золото 1988 року в Сеулі стало вершиною. На тлі політичних змін у світі український (тоді ще радянський) спортсмен піднявся вище за всіх. Шість поспіль титулів чемпіона світу на відкритому повітрі (1983–1997) та чотири в приміщенні досі залишаються недосяжним досягненням. Nike уклала з ним контракт, де кожен новий рекорд приносив солідну суму — Бубка став одним із перших спортсменів, хто по-справжньому монетизував свою унікальність.

Для просунутих читачів важливо розуміти: Бубка не просто стрибав вище — він змінював саму парадигму тренувань і техніки. Його команда експериментувала з жердинами різної жорсткості, вдосконалювала хват і перехід через планку. Психологічна підготовка теж була на рівні: уміння зосередитися в момент, коли трибуни ревіли, а тиск сягав межі.

Нова роль: від п’єдесталу до керівних крісел

Після завершення кар’єри у 2001 році Бубка не зник зі спорту. У 2005 році його обрали президентом Національного олімпійського комітету України — посаду він обіймав до листопада 2022 року. За цей час український олімпійський рух отримав системну підтримку, зросла кількість медалей на юніорських та молодіжних змаганнях. З 1999 року він — член Міжнародного олімпійського комітету, у 2024-му переобраний на новий восьмирічний термін.

У Міжнародній асоціації легкоатлетичних федерацій (нині World Athletics) Бубка піднявся до віцепрезидента, обіймаючи посаду з 2007 по 2023 рік. Після критики його позиції щодо Росії втратив цю роль, проте отримав пожиттєве почесне членство. З 2022 року очолює Міжнародну асоціацію ігор майстрів (IMGA). У 2025 році відвідав Всесвітні ігри майстрів у Тайвані, де організація дозволила російським спортсменам виступати під національною символікою — рішення, яке викликало нову хвилю критики.

Бубка також має наукові регалії: закінчив Київський інститут фізичної культури, захистив кандидатську в 2001-му та докторську дисертацію з педагогіки у 2014 році. Він володіє українською, російською, англійською та розмовляє французькою. Захоплення — теніс, футбол, музика, лижі. Одружений з Лілією з 1983 року, виховав двох синів, які займалися тенісом професійно.

2022 рік: вибір, виїзд і початок нової глави

Повномасштабне вторгнення Росії застало Бубку на посаді президента НОК. 28 лютого 2022 року він виїхав з України як біженець через Ужгород, пізніше оселився в Езі на Лазурному березі. У перші дні війни заявив: «Україна переможе». Проте його публічна реакція багатьом видалася недостатньо жорсткою — він уникав слів «війна» та «агресор», зволікав із підтримкою санкцій проти російських спортсменів.

У листопаді 2022 року на тлі суспільного невдоволення новим головою НОК обрали Вадима Гутцайта. Бубка зберіг вплив у МОК та IMGA, де у 2025 році відвідав змагання в Тайвані й назвав їх «вражаючим успіхом». У 2024-му він був присутній на Олімпійських іграх у Парижі та навіть вручав медалі.

Життя в Езі — це спокій середньовічного села на скелях над Середземним морем, вілла з видом на море, близькість до Монако, де він іноді з’являється у VIP-зоні на матчах місцевого клубу. Журналісти зафіксували там молодшого сина. Контраст з Донецьком 1980-х чи Києвом 2000-х разючий.

Тіні та звинувачення: бізнес, позиція та суспільна реакція

Розслідування Bihus.Info та інших журналістів виявили, що Сергій Бубка та його брат Василь є співвласниками компаній у Росії, зокрема ТОВ «Монблан», яке вело торгівлю нафтопродуктами на території самопроголошеної ДНР. СБУ відкрила провадження за статтею 111-2 Кримінального кодексу (пособництво державі-агресору). Бубка публічно заперечив особисту причетність до бізнесу на окупованих територіях і заявив про кампанію з дискредитації своєї репутації.

У грудні 2025 року Президент Володимир Зеленський підписав указ про припинення виплат державних стипендій групі спортсменів, серед яких опинився і Бубка. Сума була символічною (близько 300 доларів на місяць), але жест мав чітке політичне значення.

У лютому 2026 року Владислав Гераскевич, дискваліфікований МОК з Олімпіади-2026 через «шолом пам’яті» на честь загиблих українських спортсменів, виступив у Верховній Раді. Він прямо назвав Бубку одним із тих, хто «системно знищує Україну», торгує з окупантами та допускає російські прапори в організаціях, які очолює. Закликав накласти санкції та позбавити звання Героя України. Рада у березні не підтримала відповідний запит до Президента.

Бубка залишається в Реєстрі зрадників руху ЧЕСНО. Водночас він продовжує роботу в МОК та IMGA, уникаючи публічних коментарів щодо війни.

Сім’я, спокій і вибір: життя за межами України

Дружина Лілія — опора протягом десятиліть. Двоє синів обрали теніс, один з них молодший — його бачили журналісти біля вілли в Езі. Бубка рідко дає інтерв’ю, зосереджуючись на спортивній дипломатії як посол доброї волі ЮНЕСКО з 2003 року. У 2025-му він відвідав змагання в Тайвані та залишився задоволеним організацією, попри скандал із російськими прапорами.

Життя в Езі — це не просто географічна відстань. Це інший ритм: середземноморське сонце, вузькі вулички середньовічного села, тиша, яку так цінують після десятиліть публічності. Водночас кожне рішення в МОК чи IMGA тепер розглядається через призму війни в Україні. Бубка наполягає, що робить усе можливе для спорту та України в межах своїх повноважень.

Спадщина, яка не зникає: що залишається після рекордів

35 світових рекордів, перше подолання шести метрів, олімпійське золото, шість поспіль титулів чемпіона світу — це не просто цифри. Це історія про те, як людина з Луганська змусила світ дивитися вгору. Бубка став прикладом для тисяч юних легкоатлетів в Україні та за її межами. Його техніка, ментальна стійкість і послідовність досі вивчають тренери.

Сьогодні, коли новий рекордсмен Дюплантіс продовжує піднімати планку, ім’я Бубки звучить як фундамент. Водночас його постать у 2026 році — це також нагадування про те, як навіть найвищі досягнення не захищають від складних питань моралі та громадянської позиції. Дискусії в українському суспільстві тривають, а міжнародна спортивна спільнота продовжує працювати з ним як з членом МОК та президентом IMGA.

Сергій Бубка де зараз — це не лише географічна відповідь про віллу в Езі. Це історія про вибори, які кожен робить у переломні моменти, про ціну слави та про те, як минуле і сьогодення переплітаються в долі однієї людини. Легенда спорту продовжує жити своїм життям, а Україна — шукати відповіді на питання, які ставить перед нею час.