Вадим Буряковський уособлює той рідкісний тип українського підприємця, який не просто вижив у хаосі 1990-х, а й перетворив вуличну кмітливість на стабільне виробництво, що досі забезпечує міста снігоочисною технікою та сміттєвозами. Його історія — це хроніка адаптації: від роботи м’ясником після восьмого класу до співвласництва заводу в Прилуках, крізь рекет, економічні кризи та пошкодження виробництва під час повномасштабної війни.
У шлюбі з Олею Поляковою понад двадцять один рік він став не лише чоловіком, а й людиною, яка інвестувала мільйони в її ранню кар’єру, а згодом — у сімейну стійкість, коли завод постраждав. Дві доньки — Марія та Аліса — виросли в домі з міні-фермою біля Києва, де кози та сироваріння сусідять з розмовами про бізнес і традиції.
Нещодавні відкриті розмови 2026 року з Дмитром Гордоном та на каналі «Менора» показали його не як тінь зірки, а як людину з глибоким корінням, яка в 63 роки свідомо пройшла обряд обрізання, виконуючи обіцянку ребе з початку 1990-х. Це не просто біографія — це урок про те, як практичний досвід ринку поєднується з сімейною відповідальністю та внутрішнім духовним пошуком.
Дитинство та юність: Голосіївський ринок замість шкільної парти
Вадим Семенович Буряковський народився 29 червня 1962 року в київському районі Голосіїв. Батько працював водієм, мати — медпрацівницею. Звичайна радянська сім’я, де характер гартувався не амбіціями, а щоденною працею. Після восьмого класу школу довелося покинути через конфлікт з авторитетними однолітками. Хлопець опинився на Голосіївському ринку — там, де пахло свіжим м’ясом, кров’ю та реальністю.
Робота м’ясником дала перші уроки: як швидко рахувати, як домовлятися, як тримати слово навіть у натовпі. Потім — ПТУ на автослюсаря. Руки, які звикли до ножа, опанували інструменти. Армія в Чернівцях, топографічні війська — водіння техніки, дисципліна без пафосу. Ці роки не про героїзм, а про практичну школу виживання, яка пізніше допомогла орієнтуватися в набагато складніших бізнес-лабіринтах.
1990-ті: кооперативи, валюта та школа рекетирів
Після армії Вадим увійшов у вир перебудови. Співзаснував кооператив «Меркурій» — імпорт відеокасет, магнітофонів, товарів з Польщі. Друга дружина — громадянка Австралії — дала рідкісну на той час можливість легально працювати з валютою в епоху карбованця. Обмінні пункти, кредитні схеми, банківські операції — усе це було частиною виживання.
Через третю дружину, Світлану Іванівну Буряковську, з’явилися зв’язки з шоу-бізнесом. Організація концертів через «Інтерконцерт», виступи Алли Пугачової в Києві, позики Філіпу Кіркорову. Знайомство з Ігорем Коломойським через Гаріка Короходського стало ще однією сторінкою: «Він розповів мені про своє становлення. Для мене це, звісно, приклад людини, яка зробила себе сама».
Роками 1990-х супроводжували не лише злети. Рекет, стрілянина в Теремках — озброєні приїзди, які закінчувалися миром завдяки вмінню говорити. До кінця десятиліття Вадим уже входив до кола найбагатших людей Києва. Але багатство тоді вимірювалося не тільки грошима, а й умінням залишатися живим і тримати слово.
Три шлюби до головної зустрічі: уроки довіри та чесності
Перша дружина — шкільне кохання, нині живе в США, але зв’язок зберігся. Друга — австралійка, яка подарувала не лише валютні можливості, а й досвід іншого світу. Третя — з шоу-бізнесу, взяла прізвище Буряковська, допомагала з концертами.
Кожна з цих історій залишила відбиток: розуміння, що довіра — це валюта дорожча за будь-яку. Коли зустрів Олю, він був у третьому шлюбі. Розлучення пройшло швидко й чесно — без тіні за спиною. Наступного ранку після розмови з дружиною Вадим став на коліно з п’ятикаратним перснем, шампанським і ікрою. «Ми заручені», — сказав просто.
Зустріч з Олею Поляковою: корабель, гроза й тарілка з їжею
Це сталося на святкуванні 41-річчя Вадима — на кораблі біля Золотих воріт. Він завжди запрошував артистів, цього разу хотів «щось нове». Оля Полякова, молода співачка, виконувала під фонограму. Погода металася — то гроза, то сонце. «Такої погоди за гроші не зробиш», — згадав він.
Коли їжа скінчилася, а Оля сказала, що голодна, Вадим зібрав усе, що залишилося з тарілок гостей, і віддав їй. Інші залишилися без вечері, але вона поїла. Почалося з дружби. Він намагався навіть познайомити її з другом. Але почуття перемогло. Весілля 2004 року — у стилі «Едемський сад»: торт у формі яблука, дерева спокуси, її персикова сукня.
Різниця у віці — близько 18 років. Зараз це вже більше 21 року спільного життя. Він вклав мільйони в її перші пісні, костюми, кліпи, навіть переконав Валерія Меладзе написати для неї. Коли гроші скінчилися, а популярність ще не прийшла, Оля піднялася сама. «Найбільше я пишаюся саме цим», — зізнавався Вадим.
Сім’я: доньки, міні-ферма та окремі спальні
Старша донька Марія (Маша) народилася близько 2005 року — нині блогерка й співачка, у 2025-му вийшла заміж за американця Едена Пассареллі з релігійної єврейської родини (мама — ізраїльтянка з родини ребе). Молодша Аліса — 2011 року народження, обожнює тата, носить футболки з його фото.
Живуть у великому будинку під Києвом з міні-фермою: кози, сироваріння — Оля робить сир. Окремі спальні — бо обоє хропуть. Прибиральниця — бо Оля «роззява». Він обіцяв усе майно їй і дітям у разі розлучення. Вона називає його своїм «фундаментом» і клянеться, що розлучення не буде.
У 2026-му Вадим відкрито говорив про кризи: довгі розлуки через гастролі, емоційні спалахи Олі (вона займалася боксом), навіть бійки — «вона може і врізати, але це щоб випустити пар». Проте основа — довіра. «Ми з нею не лицеміримо».
Сучасний бізнес: завод у Прилуках та випробування війною
Сьогодні Вадим — бенефіціар ПРАТ «ЗАВОД «БУДМАШ» у Прилуках Чернігівської області. Підприємство спеціалізується на комунальній та будівельній техніці: снігоочисні машини, сміттєвози, спеціалізоване обладнання для міст.
Під час повномасштабного вторгнення завод зазнав пошкоджень. На певний час Оля фінансово підтримувала сім’ю. Вадим з партнером відновив виробництво. Це не про гучні мільйони, а про щоденну роботу, яка допомагає українським містам залишатися чистими й прохідними взимку.
Згідно з даними відкритих реєстрів компаній, його участь у таких проєктах — це продовження лінії, розпочатої ще в 1990-х: від імпорту до реального виробництва, яке приносить користь.
2026 рік: інтерв’ю з Гордоном, здоров’я та нові грані
Березневе інтерв’ю Дмитру Гордону тривало кілька годин і зібрало мільйони переглядів. Вадим говорив просто: «Саме якось вийшло». Про три попередні шлюби, про Коломойського, про те, як «вона може і врізати». Після цього він став зіркою Threads.
На початку 2026-го після застілля з салом і горілкою загострилася виразка шлунка. Вночі знепритомнів, вдарився головою об дверний укіс — залишився шрам. Оля настояла на негайній госпіталізації. «Оля врятувала мені життя», — подякував він. Лікарі допомогли без операції, але наслідки дали знати.
Єврейське коріння: обіцянка ребе та обряд у зрілому віці
На початку 1990-х, коли в Києві відроджувалася синагога, Вадим пообіцяв місцевому ребе зробити обрізання. Обіцянка пролежала понад тридцять років. У 63–64 роки він виконав її — свідомо, у синагозі. «Експромтом», — пожартував пізніше. Після процедури з’явилося відчуття, що його оберігає Всевишній.
Він пишається корінням і передачею традицій. Зятя Едена — з релігійної родини — назвав «хорошим єврейським хлопчиком». Про можливий ґіюр доньки Марії сказав: це має бути тільки її рішення. Оля спочатку не в захваті від обряду, але поважає вибір.
Що можна взяти з історії Вадима Буряковського
Для початківців: ринок і ПТУ дають більше практичних навичок, ніж іноді здається. Вміння домовлятися, швидко рахувати й тримати слово — базис будь-якого бізнесу. Не бійтеся починати з низів.
Для досвідчених: навіть після злетів 1990-х і пошкоджень війни можна відновлювати виробництво. Ключ — партнерство та фокус на реальній користі (комунальна техніка для міст).
Сімейна підтримка — не слабкість, а ресурс. Іноді окремі спальні чи визнання емоцій дружини зберігають шлюб краще за ідеальні картинки. Духовний пошук у зрілому віці — це не криза, а продовження шляху.
Вадим Буряковський досі не прагне софітів. Він розвиває завод, мріє про онуків і залишається тим, ким був на ринку: людиною, яка вміє збирати з тарілок останнє і віддавати тому, хто голодний. Його історія триває — спокійно, без пафосу, але з глибиною, яку не купити за гроші.
