Коцюбайло Дмитро Іванович, відомий під позивним Да Вінчі, уособлює ціле покоління, яке з Революції гідності перейшло в окопи і не відступило ні на крок. Народжений 1 листопада 1995 року в селі Задністрянське на Івано-Франківщині, він став наймолодшим командиром батальйону в історії Збройних сил України, отримав звання Героя України ще за життя й загинув 7 березня 2023 року під Бахмутом у 27 років. Його шлях — це не суха хроніка боїв, а жива історія таланту художника, який перетворився на тактика, і людини, яка цінувала кожне життя своїх побратимів понад усе.

Да Вінчі не просто воював — він творив умови для перемоги з мінімальними втратами. Ретельне планування, раннє впровадження дронів для коригування артилерії, жорсткий відбір і особисте навчання бійців зробили його підрозділ «Вовки Да Вінчі» взірцем для всієї армії. У 2026 році, коли війна триває, його ім’я продовжує жити в перейменованих вулицях трьох міст, монументі на Аскольдовій могилі, відкритому у 2024 році, та в серцях тисяч людей, яких він надихає.

Спадщина Коцюбайла виходить далеко за межі фронту. Вона про те, як звичайний галицький хлопець, онук вояка УПА, став символом сучасної української мужності — поєднання жорсткості до ворога й безмежної турботи про своїх. Його історія вчить: справжня сила не в гучних словах, а в щоденній праці, інноваціях і вірі, що «противника зупинимо і розіб’ємо».

Дитинство в Галичині: коріння свободи та художній дар

У невеликому селі Задністрянське, серед зелених пагорбів Івано-Франківщини, Дмитро ріс у багатодітній родині. Мати Оксана, бабця Іванна Винник і прадід — вояк УПА — передали йому ту саму незламну жагу до волі, що палала в попередніх поколіннях. Ще в 12–13 років хлопець викопав у лісі тайник за зразком повстанських криївок — перша дитяча «операція», яка показала його характер.

Паралельно з жагою до свободи в ньому прокидався художник. Дмитро закінчив Івано-Франківський професійний будівельний ліцей, а потім навчався малюванню. Саме звідси й походить позивний «Да Вінчі» — побратими побачили в ньому не тільки воїна, а й творчу душу, здатну бачити світ у деталях і складати з них цілісну картину. Цей художницький погляд пізніше допоміг йому в плануванні операцій: кожна атака для нього була композицією, де кожен елемент мав своє місце.

Сім’я завжди була його тилом. Сестри Мар’яна, близнючки Олександра й Ангеліна, Каріна та молодший брат Іван (який, на жаль, пішов із життя у 2024 році) — усі вони несли в собі ту саму галицьку впертість. У 2024 році Олександра навіть підписала контракт із батальйоном брата, продовживши його справу.

Від Майдану до перших боїв: народження воїна

У 18 років Дмитро опинився на Майдані. Революція гідності стала для нього не просто протестом, а точкою неповернення. Після падіння режиму Януковича він одразу вирушив на Донбас — спочатку як доброволець, потім у лавах ДУК «Правий сектор». Уже в 2014 році, під час боїв за Піски, його важко поранили: уламки снаряда розірвали губу, вибили зуб, пошкодили ключицю (поставили пластину) і ребра. Реабілітація тривала лише три місяці — і він повернувся на фронт.

Саме тоді сформувався його стиль: ніколи не залишати поранених, завжди перевіряти, чи всі в укритті, перш ніж самому сховатися. Цей принцип «спочатку інші» став основою його командування на роки вперед. У 2015–2016 роках він уже командував взводом, потім ротою. 17 березня 2016 року очолив 1-шу окрему штурмову роту ДУК ПС — підрозділ, який згодом переріс у легендарний батальйон.

Філософія «Да Вінчі»: лідер, який цінує життя

Коцюбайло не був командиром «за званням». Він вів за собою особистим прикладом. Навіть ставши комбатом, брав участь у найнебезпечніших штурмах. «Я не маю права не бути прикладом для своїх бійців», — повторював він. Його підхід до війни можна звести до кількох чітких принципів, які досі вивчають у підрозділах.

• Цінність чужого життя понад усе. Перед кожним боєм він детально вивчав місцевість, проводив артпідготовку, зважував кожен снаряд. «Без нормального плану все фігово закінчується», — казав Да Вінчі. Саме тому його підрозділ мав одні з найнижчих втрат серед штурмових частин.
• Інновації — ключ до перемоги. Одним із перших в українській армії почав активно використовувати дрони для коригування вогню. Методи, які він впроваджував, пізніше копіювали інші бригади.
• Жорсткий відбір і особисте навчання. Із 200 кандидатів він брав 3–5. Кожного «вирощував як квітку» — бігав навколо на полігоні, пояснював, показував. Під його керівництвом бійці вчилися готувати гармату за 28 секунд замість нормативної хвилини.
• Планування як мистецтво. Художницьке бачення допомагало йому бачити операцію цілісно — від розвідки до евакуації.

Ці принципи не були абстрактними. Вони рятували життя конкретних людей щодня.

Ключові битви: від оборони столиці до Бахмута

Шлях Коцюбайла проліг через найгарячіші точки. Після поранення 2014 року — бої за Карлівку, Піски, Авдіївку, Степанівку, Савур-Могилу. У 2022 році його підрозділ брав участь в обороні Києва, Слобожанському контрнаступі, боях на Херсонщині. Навесні 2022 року рота переформувалася в 1-й окремий штурмовий батальйон «Вовки Да Вінчі» у складі 67-ї механізованої бригади.

Під Бахмутом, у березні 2023 року, батальйон утримував трасу на Хромове. 7 березня під час обстрілу з «Градів» Дмитро, як завжди, перевіряв, чи всі бійці в укритті. Саме тоді уламок влучив йому в шию. «Я — триста», — встиг сказати він перед втратою свідомості (код «300» означає пораненого). Евакуація до Краматорська не врятувала.

Кохання на передовій та особисте життя

На війні Дмитро знайшов і кохання. З 2017 року його обраницею була Аліна Михайлова — керівниця медичної служби «Ульф» того самого батальйону. Перше побачення він влаштував… на передовій: показав, як танк стріляє по позиціях сепаратистів. Шість років вони зустрічали Новий рік переважно в окопах — лише раз у Києві.

Аліна досі служить у батальйоні імені Дмитра Коцюбайла (нині пов’язаному з 108-м окремим штурмовим батальйоном «Вовки Да Вінчі»). Вона продовжує його справу — рятує життя бійців і зберігає пам’ять про коханого.

Загибель, похорон і вшанування

Прощання з Дмитром стало всенародним. 9 березня 2023 року в Бовшеві та Бурштині, 10 березня — на Майдані в Києві. Присутні були Президент, головнокомандувач, керівники спецслужб. Поховали героя на Аскольдовій могилі — місці, де спочивають Мазепа, Бандера та інші символи української боротьби.

Посмертно Дмитро отримав Хрест бойових заслуг і звання «Національна легенда України». У 2024 році на Аскольдовій могилі відкрили монументальну скульптуру. У 2025 році, в день, коли йому виповнилося б 30, побратими знову зібралися вшанувати пам’ять. Його іменем названі вулиці в Дніпрі, Полтаві та сквер у Києві.

Спадщина, що продовжує жити

Сьогодні, у 2026 році, «Вовки Да Вінчі» — не просто назва. Це підрозділ, де методи Дмитра досі в дії: акцент на плануванні, турботі про бійця й інноваціях. Сестра Олександра продовжує службу в батальйоні брата. Книги, фільми та вистави про нього в роботі. Його цитати — «Іноді треба просто встати й зробити», «Не цікавить війна заради війни» — звучать на тренуваннях і в розмовах ветеранів.

Коцюбайло Дмитро не став легендою через гучні заяви. Він став нею, бо щодня робив те, що вміє найкраще: захищав, планував, навчав і вірив. Його життя — це полотно, на якому художник-воїн намалював картину мужності, гідності та любові до України. І це полотно досі надихає нових «вовків» іти вперед — так само впевнено, як ішов він.