Маленька дівчинка з села Погреби на Київщині перетворилася на одну з найяскравіших зірок українського театру — і це не казка, а реальна доля Таїсії Йосипівни Литвиненко. Її обличчя пам’ятає кожен, хто хоч раз сміявся над комедією «За двома зайцями», а її голос десятиліттями звучав зі сцени Львівського театру імені Марії Заньковецької. Вона прожила рівно дев’яносто років, до останнього подиху лишаючись «справжньою жінкою» — талановитою, мудрою, незламною.

Її творчий шлях — це майже сотня театральних ролей, десяток кінокартин, режисерські постановки та цілі покоління учнів. Литвиненко належала до тієї рідкісної породи акторок, для яких театр був не професією, а способом дихати. І коли 6 квітня 2025 року її не стало, Львів осиротів на одну з найгідніших своїх героїнь.

Тож хто така ця жінка, чий шлях від студентки до повного кавалера ордена княгині Ольги вартий окремого роману? Розгортаймо цю історію по сторінках.

Дитинство і дорога до сцени

Таїсія Йосипівна народилася 10 лютого 1935 року в селі Погреби, що нині належить до Броварського району Київської області. Спершу доля вела її зовсім в інший бік: дівчина вступила до педагогічного інституту, де провчилася цілий рік. Але серце тягнуло на сцену сильніше за будь-які раціональні плани, і Тася перевелася до Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.

Навчання вона завершила 1957 року — у майстерні, яка виховала чимало знакових постатей української сцени. І, як це часто буває з по-справжньому обдарованими людьми, талант Литвиненко помітили ще на студентській лаві. Вона не чекала диплома, щоб увійти в кіно — кіно саме прийшло до неї.

Перші кроки в кіно: від «Назара Стодолі» до Химки

Уже першокурсницею Тася потрапила на знімальний майданчик. Спочатку її взяли в масовку фільму «Назар Стодоля» режисера Віктора Івченка, але вже за тиждень запропонували головну жіночу роль — Галі. Це був той рідкісний випадок, коли початківець одразу опиняється в центрі кадру. На кожному наступному курсі молода актриса знімалася у знакових стрічках свого часу: «Максим Перепелиця», «Штепсель одружує Тарапуньку», «Григорій Сковорода».

А потім настав 1961 рік і фільм, який зробив її обличчя народним. У безсмертній комедії Михайла Старицького «За двома зайцями», знятій Віктором Івановим, Литвиненко зіграла кокетливу Химку. І ось деталь, від якої хочеться усміхнутися: акторці пропонували роль самої Проні Прокопівни — головну комедійну партію стрічки. Та вона обрала Химку. Скромніше? Можливо. Але саме ця роль назавжди вписала її ім’я в золотий фонд українського кінематографа.

Дані про фільмографію зведені за матеріалами Енциклопедії Сучасної України. На екрані Литвиненко працювала поруч із велетнями свого часу — Броніславом Брондуковим, Леонідом Биковим, Юхимом Березіним. І хоча в кіно вона з’являлася нечасто, кожна її роль ставала впізнаваною.

Театр Заньковецької — головна сцена життя

Після інституту були два сезони в Київському драматичному театрі імені Івана Франка, потім — Запорізький музично-драматичний театр. Та головна гавань чекала на неї у Львові. З 1965 року Таїсія Литвиненко разом із чоловіком, актором і режисером Федором Стригуном, вийшла на сцену Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької — і залишилася тут на понад пів століття.

За ці десятиліття вона створила майже сотню образів — за різними оцінками, понад вісімдесят-дев’яносто провідних ролей. Її діапазон вражав: від ніжної Корделії в шекспірівському «Королі Лірі» до драматичної Анни в «Украденому щасті» Івана Франка, від Нори в ібсенівському «Ляльковому домі» до Терпилихи в «Наталці Полтавці».

• Анна — «Украдене щастя» Івана Франка
• Корделія — «Король Лір» Вільяма Шекспіра
• Нора — «Ляльковий дім» Генріка Ібсена
• Соня — «Хазяїн» Івана Карпенка-Карого
• Марія Заньковецька — «Марія Заньковецька»
• Уляна — «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка
• Бобренчиха — «Маруся Чурай» за Ліною Костенко

Цей перелік — лише вершина айсберга. Кожен із цих образів вимагав абсолютно різної акторської фактури, і Литвиненко перевтілювалася в них з легкістю хамелеона. Вистава «Украдене щастя», де вона грала Анну поруч із чоловіком Федором Стригуном і легендарним Богданом Ступкою, стала однією з візитівок театру.

Режисерка і педагогиня

Литвиненко не задовольнялася лише акторством. Вона брала в руки режисерську палітру і ставила вистави за творами Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Лесі Українки, Жана-Батиста Мольєра, Володимира Винниченка та Александра Дюма-сина. Це був погляд людини, яка знає сцену зсередини — з усіма її таємницями світла, паузи й жесту.

Понад пів століття на одній сцені, майже сотня ролей і ціле покоління вихованих акторів — таким є справжній масштаб особистості Таїсії Литвиненко, який важко вмістити в кілька абзаців.

З 1990 до 1998 року вона разом із чоловіком вела акторський курс у Вищому музичному інституті. А з 2000 року стала доценткою кафедри театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету імені Івана Франка. Скільки молодих талантів вона вивела на сцену? Полічити неможливо — її школа живе в десятках учнів, які сьогодні самі стали майстрами.

Кохання довжиною в життя

Особиста історія Литвиненко варта окремої п’єси. Її перший шлюб із режисером Володимиром Ткаченком не склався. А справжнє кохання прийшло несподівано — через сцену. Молодший за неї на кілька років студент Федір Стригун уперше побачив Тасю ще абітурієнтом, коли вона грала Галю в «Назарі Стодолі». Вона підбадьорила вродливого юнака, мовляв, такий неодмінно вступить. І не помилилася.

Згодом, граючи разом на сцені, двоє акторів зрозуміли: почуття, які вони зображають у виставах, давно перестали бути награними. Так почався союз, що протримався понад пів століття. Федір Стригун із 1987 по 2019 рік був художнім керівником і головним режисером театру Заньковецької, а їхній син Назар Стригун продовжив акторську династію.

Нагороди і визнання

Держава відзначала заслуги актриси щедро. Наприкінці 1980-х Литвиненко стала Народною артисткою Української РСР. У 2002 році вона отримала престижну премію імені Марії Заньковецької, а пізніше стала повним кавалером ордена княгині Ольги — однієї з найвищих жіночих відзнак України.

Інформацію про звання та відзнаки підтверджує офіційний сайт театру imeni Марії Заньковецької. Окрім державних орденів, актриса отримала орден Архистратига Михаїла та низку мистецьких премій — свідчення того, наскільки глибоко її праця вкоренилася в культурний ґрунт України.

«Її голос, пластика, емоції назавжди залишаться в душі Львова» — так згадували Таїсію Литвиненко колеги після її відходу, і ці слова влучно передають масштаб втрати.

Таїсія Йосипівна Литвиненко відійшла у вічність 6 квітня 2025 року у Львові, не доживши кількох тижнів до повних дев’яноста одного року. «Наше сонечко зійшло у неділю і покинуло нас у неділю», — написав про матір її син Назар. Вона лишила по собі не просто перелік ролей у програмках — вона лишила живу пам’ять про те, якою може бути віддана своїй справі людина. Химка з «За двома зайцями», Анна з «Украденого щастя», незламна Нора — усі вони житимуть рівно стільки, скільки житиме любов українців до власного театру. А значить — дуже, дуже довго.