Ганна Зубкова — міждисциплінарна художниця, яка перетворює архівні знахідки, гібридні дані та особисті спостереження на перформанси, відеоінсталяції та складні просторові композиції. Народжена 1988 року в Москві, вона живе й працює між Москвою, Мінськом і Парижем, постійно перетинаючи кордони, які самі по собі стають темою її досліджень. Її практика поєднує філософію, архівознавство та перформативне мистецтво, роблячи акцент на тому, як особиста доля переплітається з великою історією, а істина часто постає в оманливих, множинних формах.

Ключовий проект «Ложное сонце. Ловец», створений для Музею «Гараж», став результатом багаторічної роботи з архівом радянського філософа Георгієм Курсановим. Ця робота розкриває механізми утопій, тоталітарних міфів і граничних станів, де «ложне сонце» — паргелій — символізує ілюзорність правди в часи ідеологічних бурь. Зубкова не просто документує минуле, а створює метаархів, у якому глядач сам стає ловцем сенсів.

У творчості художниці поєднуються ранні перформативні експерименти, освітня діяльність у майстерні Research Praxis та глибокий культурний аналіз імперських наративів. Її роботи резонують у контексті сучасних потрясінь, пропонуючи інструменти для осмислення травми, кордонів і можливості продовжувати творити навіть тоді, коли світ здається розірваним.

Біографія та формування художнього голосу

Ганна Зубкова виросла в Москві наприкінці 1980-х — у часи, коли радянська система вже тріщала по швах, а нові міфи тільки починали формуватися. Це середовище, сповнене контрастів між офіційною історією та приватними спогадами, заклало основу її інтересу до архівів як живих, проникних структур. Вона отримала магістерський ступінь у Сорбонні за спеціальністю філософія, мистецтво та медіа, а згодом поглиблювала знання з філософії мови та психіатрії в École Normale Supérieure. Такі академічні корені не стали для неї сухою теорією — вони перетворилися на інструмент, який дозволяє розбирати реальність на атоми й збирати її заново в мистецьких формах.

Життя між трьома містами — Москвою, Мінськом і Парижем — для Зубкової не просто географія. Це постійне відчуття кордону, яке вона досліджує у своїх роботах. Сімейні зв’язки з Києвом додають ще один шар: особисте переживання подій 2020–2022 років у Білорусі та Україні зробило її практику особливо чутливою до тем травми, еміграції та розірваних координат. Вона не раз згадувала, як після 24 лютого 2022 року мистецтво відступило на другий план — спочатку були волонтерство, терапія, повернення до себе. І лише після цього з’явилася можливість говорити мовою образів знову.

Ранні перформативні роботи, такі як «Революційна вісь» 2014 року (у співавторстві) чи «Ідеологія робочого класу не ставить жодних кордонів любові» 2018-го, вже містили зародки майбутнього дослідницького підходу. Зубкова ніколи не бачила різкого розриву між перформансом і архівним мистецтвом — для неї це єдиний потік, де акцент просто зміщується в бік глибшого занурення в матеріал.

Художній метод: дослідження як перформанс

Зубкова працює з гібридними даними — документами, особистими спогадами, географічними локаціями, — перетворюючи їх на перформативні ситуації, відео та інсталяції. Її метод нагадує археологію, але не класичну, а таку, що шукає не артефакти, а привиди, які просочуються крізь щілини архіву. За словами художниці, архів — це мембрана, через яку проникають примари минулого, і саме в моменті зміщення, коли документ переходить з приватного в публічне, відбувається найцікавіше.

Вона відкидає ідею мистецтва як «промови». «Мистецтво не говорить, але буває», — стверджує Зубкова. Воно відбувається тут і зараз, у взаємодії глядача з матеріалом, у моменті, коли хтось раптом помічає тріщину в офіційному наративі. Цей підхід робить її роботи відкритими кодами: глядач сам може добудувати відсутні фрагменти, стати співавтором.

Майстерня дослідницьких практик Research Praxis, яку вона заснувала та курує, продовжує цю філософію. Тут Зубкова виступає не як вчителька, що передає знання, а як «акушерка» — допомагає учасникам народити власні дослідження. Семінари на кшталт «Немає завершеннь, є стабілізації» підкреслюють процесність, постійне балансування на межі.

«Ложное сонце. Ловец»: головний проект і його глибина

Усе почалося 2015 року з випадкової знахідки невеликого архіву радянського номенклатурного філософа Георгію Курсанова (1914–1977). Зубкова не шукала героя — вона побачила в папках метафору цілої епохи. Робота над проектом тривала з 2017 року, набула форми в рамках програми «Полевые дослідження» Музею «Гараж» у 2021-му, а 2023 року архів Курсанова увійшов до колекції музею.

Проект веде глядача через низку локацій: колишню Вищу партійну школу в Москві, острів Парос з античними мармуровими кар’єрами, Єкатеринбург, Воркуту — центр ГУЛАГу, де будували «Місто Сонця», і селище Рудник. Кожна точка — це шар хронотопу, просторово-часової карти, де перетинаються європейські та радянські міфи. Ложне сонце (паргелій) стає центральним образом: оптичне явище, коли поруч із справжнім сонцем з’являються два фальшиві. Так само й істина в історії — вона завжди супроводжується версіями, які здаються такими ж реальними.

Інсталяція в «Гаражі» поєднувала відео, фото, об’єкти та перформанс «Ловець» 2021 року, де художниця буквально намагалася «піймати» захід сонця в Руднику. Це не просто документалістика — це поетична критика імперської логіки, яка обіцяє світло, але приносить темряву. Зубкова показує, як утопія Кампанелли «Місто Сонця» перероджується в радянських таборах, як канон (естетичний і ідеологічний) стає тоталітарним.

Для початківців проект стає вступом до архівного мистецтва: зрозуміло, як випадкова знахідка може перевернути уявлення про історію. Для просунутих — це тонкий аналіз постколоніальних і посттоталітарних дискурсів, актуальних і сьогодні.

Інші роботи та виставкова географія

Творчість Зубкової не обмежується одним проектом. «Solid Amid. Твердь посеред» у GES-2 досліджує особистий досвід у контексті глобальних потрясінь. «Culture will survive, trust me hun, says an angel of electricity and tickles my neck. I laugh involuntarily and wake up» 2022 року грає з поняттям канону через відео зі скульптурною копією, іронічно коментуючи, як мистецтво виживає в цифрову епоху.

Виставки розкидані по світу: «Покидаючи завтра» на «Винзаводі» 2015-го, «Політика крихкості» 2016-го, «End of the World» в Італії, «Persistent in Changing Nothing» у Парижі, «To Thomas» у Буржі, «As Though We Hid the Sun in a Sea of Stories» у Берліні 2023-го. Кожна робота додає новий шар до її дослідження меж — географічних, часових, емоційних.

(За матеріалами Музею «Гараж» та інтерв’ю в SPECTATE, 2024).

Теми та культурний аналіз у контексті сьогодення

Зубкова майстерно розбирає, як імперія продовжує існувати не як минуле, а як форма преємності. Кордони — Європа/Азія, Північ/Південь — для неї не лінії на карті, а місця, де народжуються міфи і ламаються долі. «Місто Сонця» Кампанелли в радянській інтерпретації стає трагедією Воркути. Ложне сонце — це не просто оптичний ефект, а модель свідка, який бачить кілька «правд» одночасно.

У пост-2022 реальності її рефлексії набувають особливої гостроти. Художниця говорить про неможливість ігнорувати злость і біль, про потребу спочатку повернутися до себе, а вже потім — до мистецтва. Її роботи пропонують не гучні маніфести, а тихі, але потужні жести сумніву. Це радикальне сумнів у будь-якій інструменталізації — чи то ідеологічній, чи ринковій.

Для початківців такий підхід відкриває двері до розуміння, чому сучасне мистецтво часто виглядає «складним»: воно не ілюструє, а провокує процес мислення. Для просунутих — це діалог з Дерріда, Бахтіним, постколоніальною теорією, адаптований до конкретних радянських і пострадянських реалій.

Вплив на спільноту та майбутнє мистецтва

Через Research Praxis Зубкова формує нове покоління художників-дослідників. Вона не навчає технікам — вона вчить бачити. У часи, коли багато хто шукає «додаткове обґрунтування» своїй практиці, Зубкова пропонує простішу, але глибшу відповідь: мистецтво буває тоді, коли ти повертаєшся до себе і дозволяєш матеріалу говорити через тебе.

Її присутність на міжнародній сцені — від Парижа до Берліна — показує, що українсько-білорусько-російський контекст (з усіма його складнощами) може генерувати універсальні, резонансні висловлювання. Зубкова доводить: навіть у темряві можна ловити промені — хай і ложні, — щоб у підсумку наблизитися до справжнього світла.

Її історія продовжується. Кожен новий проект — це ще один крок у дослідженні того, як ми будуємо сенси в світі, який постійно намагається їх зруйнувати. І саме в цьому — сила Ганни Зубкової: вона не дає готових відповідей, а запрошує кожного стати ловцем власного ложного сонця.