Павловка Київ — це розлога територія на вулиці Кирилівській, 103, де вже майже два з половиною століття функціонує одна з найстаріших психіатричних лікарень Європи. Заклад, офіційно відомий як Клінічна лікарня «ПСИХІАТРІЯ» (раніше Київська міська психіатрична лікарня № 1 імені І. П. Павлова), займає понад 22 гектари землі між Бабиним Яром і Куренівкою. Тут цегляні корпуси XIX століття стоять поруч із давньою Кирилівською церквою XII століття, а сучасні відділення щодня приймають пацієнтів, чиї історії переплітаються з драматичним минулим міста.

За цей час місце пережило імперські укази, революції, дві світові війни, радянську добу та сучасні реформи української медицини. Воно стало свідком і учасником еволюції психіатрії — від ізоляції «божевільних» у монастирських келіях до спроб комплексної, гуманної допомоги дорослим із гострими психозами, посттравматичними розладами та іншими станами. Сьогодні тут працює понад 210 лікарів, функціонує близько 1345 ліжок, діють наукові підрозділи та центри, орієнтовані на сучасні методи. Павловка Київ продовжує жити, адаптуючись до нових реалій — від впливу повномасштабної війни на психічне здоров’я киян до інтеграції психіатрії в загальну медичну практику.

Ця територія — не просто медичний заклад. Вона втілює суперечливу історію ставлення суспільства до психічного здоров’я: від страху й стигми до поступового визнання потреби в професійній підтримці. Старі дерева на подвір’ї пам’ятають кроки пацієнтів і лікарів, які рятували життя навіть у найтемніші часи, а нові мурали та арт-об’єкти додають шар сучасного осмислення минулого.

Витоки: від келій монастиря до будинку інвалідів

Історія Павловки Київ починається 13 червня 1786 року. За указом Катерини II Кирилівський чоловічий монастир закрили, а в його келіях відкрили будинок інвалідів. Таке рішення вписувалося в імперську політику створення «богоугодних закладів» — місць, де держава брала на себе турботу про поранених, хворих і немічних. Спочатку тут не йшлося про психіатрію в сучасному розумінні: пацієнтами були переважно військові інваліди, люди похилого віку та ті, кого в тогочасному суспільстві вважали «непридатними».

У 1802 році звели одноповерхову лікарню. А в 1823-му архітектор Й. Шарлемань спроєктував окрему будівлю на 50 місць — чотири для офіцерів і 46 для нижчих чинів — плюс богадільню та пральню. До кінця 1850-х років заклад розрісся до 180 ліжок. У 1835-му будинок інвалідів офіційно перетворили на лікарню. Поруч з’явилася фельдшерська школа, відкрита 1843 року. Це був крок уперед: почали готувати власний медичний персонал, а не покладатися лише на монастирських служителів.

У 1870-х за проєктом інженера Федора Гешвенда звели комплекс із дев’яти цегляних корпусів. На початку XX століття архітектор Олександр Кобелєв додав каплицю з моргом (1902) та інфекційний корпус. Територія поступово набувала вигляду, який частково зберігся й досі: солідні цегляні будівлі, внутрішні дворики, зелені насадження. У 1891-му з’явився терапевтичний корпус. Заклад уже не був просто притулком — тут лікували, хоч методи ще далеко відходили від сучасних.

Архітектурний комплекс і територія: камінь, що пам’ятає

Сьогодні територія Павловки Київ охоплює понад 22 гектари. Частина належить Кирилівській церкві — одній із найдавніших у Києві, з фресками XII століття, що входить до заповідника «Софія Київська». Парк навколо церкви плавно переходить у лікарняні алеї. Кияни та туристи часто гуляють тут, не завжди усвідомлюючи межу між заповідною зоною та медичним закладом. Стара назва вулиці — Фрунзе — ще жива в спогадах старожилів, але сьогодні це Кирилівська.

Цегляні корпуси, зведені в XIX столітті, досі вражають якістю кладки та пропорціями. Деякі будівлі пережили бомбардування Другої світової та радянські перебудови. Вони не виглядають як типові «психлікарні» з голлівудських фільмів — радше як старі університетські корпуси чи казарми, тільки з додатковими огорожами та внутрішньою логікою простору. У 2024–2025 роках навколо з’явилися мурали та скульптурні композиції — дивні, іноді моторошні на перший погляд, але вони додають території сучасного художнього шарму. Це не просто декор: мистецтво тут працює як місток між минулим і сьогоденням, між ізоляцією й діалогом.

Науковий слід Івана Павлова та еволюція підходів

У 1920–1936 роках лікарня носила ім’я Тараса Шевченка. З 1936-го — ім’я Івана Петровича Павлова, фізіолога, чиї роботи про умовні рефлекси вплинули на розуміння нервової діяльності. Назва не була випадковою: у радянській науці Павлов символізував матеріалістичний підхід до психіки. На базі закладу працювали видатні дослідники — Віктор Протопопов, Йосип Поліщук. Тут діяли кафедри психіатрії медичних університетів, Науково-дослідний інститут соціальної та судової психіатрії та наркології.

Методи лікування змінювалися разом із епохами. У XIX столітті домінували «моральне лікування», трудотерапія, гідротерапія. У радянський період — ширше застосування фармакології, інсулінотерапія, електросудомна терапія (з усіма ризиками того часу). Сьогодні акцент на доказовій медицині: сучасні антипсихотики з меншою кількістю побічних ефектів, психотерапія, реабілітаційні програми, робота з родинами. Перший в Україні Центр первинного психотичного епізоду та сучасних методів лікування саме тут.

Випробування Другої світової: трагедія, героїзм і порятунок

Найважча сторінка — період нацистської окупації. До липня 1941 року директором був Лев Зак. Після його мобілізації обов’язки виконував Павло Чернай, головним лікарем став Мусій Танцюра. У лікарні перебувало майже 1500 пацієнтів. Знаючи про програму Т-4, Танцюра в вересні–жовтні 1941-го фіктивно виписав понад 500 людей як «одужалих». Це врятувало їм життя.

Водночас 18 жовтня 1941 року 308 пацієнтів-євреїв розстріляли в Горіховій Дуброві за участі частини персоналу. У січні, березні та вересні 1942-го німці вбили щонайменше 525 осіб у газових камерах — ймовірно, неподалік Бабиного Яру. До кінця 1942 року лікарня перестала працювати як психіатрична і стала лазаретом. Після звільнення Києва частину працівників арештували. Танцюру засудили на 10 років, Горохова та Мазура — теж, Копистинську та Пенську — на 2 роки. Вироки скасували 1946-го, врахувавши факти порятунку пацієнтів. Чернай утік до Німеччини, де працював у лікарні Тіґенгоф і брав участь в евтаназії; помер 1978 року.

Ці події — не просто архівні рядки. Вони показують, як навіть у пеклі окупації частина медиків обирала людяність, ризикуючи власним життям. У 2026 році з’явилися нові деталі про одного з директорів того періоду — дослідження тривають, і історія не закрита остаточно.

Понад 500 пацієнтів урятували фіктивними виписками — це один із найяскравіших прикладів тихого героїзму, який рідко потрапляє в підручники, але формує справжню пам’ять про Павловку Київ.

Від радянської спадщини до воєнних реформ

Після війни лікарня відновила роботу як психіатричний заклад. У 1950-х тут активно вели наукові дослідження. Радянська психіатрія несла і темний вантаж — каральне використання діагнозів, надмірну медикалізацію, стигму. Після незалежності почалися спроби реформ: перехід до біопсихосоціальної моделі, розвиток амбулаторної допомоги, деінституціоналізація.

Повномасштабна війна з 2022 року різко збільшила потребу в допомозі. У Павловці відкрили відділення для військових — спочатку на 40, потім до 100 ліжок. Тут лікують посттравматичний стресовий розлад, тривожні та депресивні стани, пов’язані з бойовим досвідом. Директор В’ячеслав Мішиєв та команда зіткнулися з обмеженим фінансуванням, але продовжували роботу.

У липні 2025 року заклад припинив надання психіатричної допомоги дітям — весь обсяг передали до Київської міської дитячої клінічної лікарні № 1. Це частина ширшої стратегії інтеграції дитячої психіатрії в педіатрію та зменшення ризиків зловживань. Дорослі відділення продовжують працювати: гострі психози, соматична патологія, реабілітація, епілепсія, медико-соціальна реабілітація, догляд за ветеранами.

Мистецтво, мурали та сучасне обличчя території

У 2024 році на фасаді з’явилися портрети 150 працівників лікарні — проєкт, який потім експонували в Парижі. Це не просто фото: обличчя лікарів, медсестер, санітарів стали видимими для міста. Територія отримала й інші арт-об’єкти — мурали та скульптури, які деякі називають дивними чи моторошними. Вони контрастують із похмурою репутацією місця, але саме в цьому контрасті народжується новий шар ідентичності Павловки Київ.

Мистецтво тут працює не як прикраса, а як інструмент осмислення. Воно нагадує, що за стінами — живі люди, а не абстрактні «пацієнти». Деякі інсталяції пов’язані з арт-терапією, яка активно використовується в реабілітації.

Сучасне життя: цифри, виклики та людський вимір

Станом на початок 2024 року в лікарні 1345 ліжок і 213 лікарів. Працюють 30 відділень. Це один із найбільших центрів стаціонарної психіатричної допомоги в країні. Тут є Центр первинного психотичного епізоду — унікальний для України проєкт, де пацієнти з першим епізодом отримують комплексну допомогу, щоб уникнути хронізації.

Виклики залишаються: потреба в ремонтах (кияни навіть подавали петиції), стигма в суспільстві, брак фахівців у певних напрямах, вплив війни на психічне здоров’я тисяч людей. Водночас з’являються нові можливості — телемедицина, міждисциплінарні команди, співпраця з громадськими організаціями.

Коли стоїш біля старих цегляних стін і бачиш, як поруч гуляють люди, а в корпусах триває щоденна робота, розумієш: Павловка Київ — це не музей жахіть і не закрита зона. Це живий організм, який уже 240 років тримає баланс між минулим і майбутнім.

У 2026 році заклад продовжує свою місію. Пацієнти отримують допомогу, лікарі навчаються і навчають, дослідники шукають кращі методи. Територія з церквою, парком і арт-об’єктами залишається частиною міського ландшафту — місцем, де історія не прихована за парканом, а присутня в кожному камені й кожній людській долі, яка тут перетинається.